


|
|
ЗЕРНЯТКО НАДІЇ

Збірка художніх творів для дітей 6 – 12 років
Зміст
Вступне слово
>>> Вступне слово Шановний читачу! Цю збірочку ми зробили для тебе, аби допомогти пізнати одну з трагічних сторінок нашої історії. Допомогти зрозуміти, яким може бути обличчя справжнього зла і як можна і треба виживати. Як допомагати ближньому і шанувати хліб святий. Коли все пекло повстало проти України та її людей, коли сили та надії вже не лишилося, на поміч прийшов Бог. Адже це він наділив українців родючою землею та багатющою природою. Вони покладали на Нього свої останні надії, молилися Йому і вижили завдяки Його опіці. Українці любили та шанували природу, землю, яка щедро родила їм урожаї. Вони з давніх-давен зналися на рослинах. Знали, які можна вживати у їжу, а які ні. Саме рослини врятували життя багатьом людям. Тож як не протистояли злі сили, проте українці витримали, вижили і продовжили славний хліборобський рід, славні надзвичайно глибокі культурні традиції. Саме тобі, юний читачу, належить далі нести ці знання крізь віки. Аби ми не загубилися на такій великій планеті Земля, аби могли протистояти нищенню нашої нації, природи та культури.
Вступне слово для дорослих
Шановні дорослі: батьки, вчителі, вихователі! Нарешті прийшов час відкрити очі на правду, на нашу історичну українську правду, яку довгий час приховували і навіть говорити про це було заборонено. Але не знаючи минулого, ми не можемо обрати вірний шлях у майбутньому. Тож і доводиться відкривати та щоразу зазирати у ті жахливі сторінки такого ще недалекого минулого. Дорослі дізнаються про трагедію Голодомору з газет, телебачення, книжок, з розповідей іще живих свідків. Але для наших дітей дуже мало адаптованого художнього матеріалу, на основі якого можна розповісти їм про цю жахливу добу нашої історії. Ця збірочка – спроба допомогти дорослим провести дитину через ті страшні часи, не травмуючи її психіки страшними подробицями та недосяжними для дитячого розуміння речами. Ми спробували підшукати зрозумілі дітям образи, потрібні слова і жанри для різного віку. Також ми намагалися підійти до цієї трагедії з позиції оптимістичної, щоб не виникало у дитячих серцях зневіри та розпачу. Щоб кожен із них знав, що його доля у його руках.
|
Розділ І. Чарівне зерно.
Чарівне зерно, Олеся Лісова
Добрі сусіди, Олеся Лісова (казка)
Годівниця. Мишеняткова комора. Акровірш. Володимир Слєпцов
>>> Розділ І. Чарівне зерно: Годівниця. Мишеняткова комора. Акровірш.Володимир Слєпцов Голодній кумі хліб на умі.
Годівниця
Рано-вранці тато з Грицем Змайстрували годівницю Для горобчика й синиці. Є в ній просо і пшениця. Їжі тут не для одного, Тож бажаєм всім смачного!
Мишеняткова комора
Мишенятку мама-мишка Перед сном читала книжку Про комору, де зернята Для маленьких мишеняток. А іще у тій коморі Ковбаси, сирів доволі. Мишеня говорить мишці: - Чом комора тільки в книжці?
Акровірш
Хай завжди він буде в хаті Лежить в будні і на святі. І шле нам пахощі свої, Бо з ним – добробут у сім”ї.
|
Де шукати щастя? (казка), Ася Дєточкіна
>>> Розділ І. Чарівне зерно: Де шукати щастя? (казка) Ася ДєточкінаДе страва, там і Бог. (Народна мудрість)
Після теплого літечка, коли всі звірі починають готуватися до зими, Гусак-Розумак вирушив у дорогу в пошуках їжі. Пам’ятає, що коли він був ще маленьким, дідусь розповідав йому про пшеничне поле. Туди всі гусенятка бігали збирати колосочки. Ішов він, ішов, аж чує - хтось плаче. Зупинився Гусак і бачить: двоє мишенят сидять у траві і сльози витирають. - Чому ви плачете? - запитав Гусак. - Як же нам не плакати, - відповіли мишенята, - раніше нам було весело, ми гралися і були щасливі. А тепер щастя покинуло нас: мама занедужала, а ми хочемо їсти і не знаємо, що робити. Ти не можеш нам щастя повернути? - Ви повинні самі повернути своє щастя. Ходімо зі мною, - сказав Розумак і продовжив свій шлях разом із мишенятами. Довгенько вони ішли. Мишенятам було важко, лапки плуталися від утоми, але вони нічого не казали Гусакові, адже хотіли якнайшвидше до щастя дістатися і повернути його додому. Коли вже останні сили покидали мишенят, перед ними з”явилося пшеничне поле. Вони так зраділи, що забули про втому. Забігли на поле і почали жадібно хрумати зернятка. - Ви трохи підкріпіться, а тоді в торбинки збирайте, занесете додому мамі - вам надовго вистачить, - повчав Розумак мишенят. Так вони назбирали повні торби пшениці і вирушили додому. Мама миша, побачивши своїх діточок, які несли торби хліба додому, так зраділа, що де й дівся той недуг! - Ви мої маленькі помічники! - обняла діточок миша. - Дякую тобі, Гусаче за допомогу. - Не мені дякуйте, а своїм дітям. Вони у вас дуже хороші та працьовиті, - скромно відказав Гусак. - А найголовніше, вони тепер знають, де береться щастя. - Так, - сказали мишенята, - ми зрозуміли, що щастя залежить від нас самих, коли ми допомагаємо мамі, коли всі здорові, веселі і їжі для всіх вдосталь. Мама миша напекла запашних пирогів, мишенята заварили чаю і запросили Гусака-Розумака до столу. Всі сиділи веселі і радісні, розповідали цікаві історії. А мишенята були особливо щасливі: вони почували себе дорослими, бо допомогли мамі одужати і забезпечили сім”ю їжею на всю зиму. А це вам не пустощі якісь.
|
Сталевий солдат та небесні воїни, Людмила Юрченко
>>> Розділ І. Чарівне зерно: Сталевий солдат та небесні воїни, Людмила Юрченко- Тату, а чому тут такі страшні люди намальовані? Це якісь страховиська? – запитав малий Стасик у тата, роздивляючись «дорослу» книжку. - Вони не страховиська, сину, а просто змарніли від голоду і тяжкої праці. - А чому ж вони не їли? – не розумів Стасик. - О, сину, розповім тобі цю історію. Колись давно на країну Орелію напали справжні страховиська. Найголовнішим серед них був сталевий солдат. Казали, що він був повністю металевий, навіть серце його було залізним, тому не бачив ще світ жорстокішого воїна. - І що, ніхто не міг його здолати? – стривожився хлопчик. - Нездоланних немає, але його справді було дуже важко перемогти. Не було такої людини, яка наважилась би виступити проти сталевого солдата. Він змушував людей працювати зранку й до ночі, а все, що вони мали – позабирав. Тому ці люди такі виснажені... - Як він сам міг у всіх людей позабирати?.. Їх же багато – хай би його схопили і скрутили. Ось я б його, - і Стасик вихопив свого іграшкового меча і замахав ним, як справжній лицар. - Так, - посміхнувся тато, - ти б їм показав. Але річ у тім, що він мав дуже багато воїнів – ціле військо, яке хмарою заполонило Орелію. Вони зганяли людей на роботу і слідкували, щоб ніхто часом не вкрав чого-небудь із багатющих полів, які щедро родили хліб та різні овочі. Стерегли кожне дерево у великих садах, які теж загарбав собі сталевий солдат. А дерева, що росли у людських садках, повирубували і спалили. Хто не слухався їхньої волі, або намагався щось потайки взяти, аби принести голодним дітям, того хапали й кидали до в’язниці. Люди ставали все більше знесиленими і вмирали від голоду. Тоді почали їм давати по крихітці хліба, аби вони все-таки могли працювати... Та цього було надто мало... - То хто ж здолав цих злих воїнів? – не втерпів Стасик. - Ти не повіриш. Їх здолав один маленький хлопчик – Михайлик. - Як?! - Він молився. Хоча тоді усі лиходії дуже пильно стежили за тим, аби ніхто не посмів молитися і кликати на допомогу Бога. Але Михайлик не злякався. Він був дуже хоробрим! Він заховався на горищі старої порожньої клуні, знайшов уцілілу дивом ікону та став молитися. Він кликав на допомогу і Бога, і Богородицю, і всіх ангелів, а найбільше – свого покровителя – архистратига Михаїла. Адже саме він очолював Небесне військо і одного разу вже здолав злих ангелів і скинув їх із неба. Михайлик був переконаний, що це саме ці чорні ангели напали на їхню квітучу країну й вирішили усіх знищити, аби сам Люцифер міг тут правити, оскільки небо йому не дісталося... Він вірив, що лише небесні сили можуть допомогти їх здолати. Його віра, яка виливалася словами молитви, була настільки сильною, що на Небі не могли її не почути. Михайлик умивав гіркими сльозами маленьку дерев’яну іконку, згадуючи усі молитви, які його колись потайки навчила бабуся. І ось він побачив крізь велику дірку у стрісі, як засяяло сонце. Здається, воно світило вдесятеро яскравіше, ніж завжди. Хлопчик завмер. Великі білі крила тріпотіли у повітрі і тисячі вогненних мечів зблискували здаля. Михайлик подивився донизу й побачив, як чорні солдати почали падати мертвими, а деякі – провалювалися під землю на очах у сотень людей. Дуже скоро по всій країні не лишилося жодного чорного воїна. А Небесне військо піднеслося назад на небо. - А що сталося зі сталевим солдатом? - Ніхто не знає. - Як?! Невже його не вбили? - Може і вбили. А може загнали назад під землю... - А якщо він знову звідти вилізе і нападе на людей? – обурився Стасик. - Для цього є ти, мій маленький лицарю, - посміхнувся тато, - для цього тобі треба підростати мужнім і сильним, добрим та сміливим. Щоб ти також міг оборонити людей, коли буде потреба. Але про найголовнішу зброю ти тепер знаєш. Чи не так? - Так, звичайно, це – молитва. - Пам’ятай, сину, що молитва без віри – порожні звуки. Лише Віра надає молитві справжньої сили. Тож віра і молитва нехай завжди будуть твоєю зброєю і твоїми супутницями у всіх справах.
|
Хлібчик запашний, Леся Любарська
Страшний сон, Анна-Марія Волосацька
>>> Розділ І. Чарівне зерно: Страшний сон, Анна-Марія ВолосацькаДе страва, там і Бог. (Народна мудрість)
Листопадового холодного вечора Марко нудьгував. Батьки поїхали по закупи до супермаркету, сестричка Варуся бавилася ляльками в кімнаті. Хлопчик щойно дочитав книжку про Гаррі Поттера і, сидячи в кухні на підвіконні, розглядав будинок навпроти. Там майже в кожному віконечку палахкотіли свічечки. Марко здивувався, бо мама запалювала свічку тоді, коли в цілому районі вимикали світло, а тут і свічки, і світло. Далі малий вирішив ліпити. Оскільки пластилін закінчився, він підійшов до хлібниці, де ще було трохи білого, сірого, чорного хліба, кілька бубликів, і вирішив, що ліпитиме з хліба. Та враз згадав, як колись бабуся тлумачила йому, що хлібом бавитися – гріх, а крихти зі столу потрібно гарненько згорнути і дати пташкам (Марко з татом навіть годівничку зробили з кольорового картону і почепили на балконі), а коли впаде окрайчик, то його треба підняти і поцілувати. Марко був слухняним, але пальчики вже розминали шматочок білого хліба, ще кавальчик чорного хліба і на столі з’явилась пара крилатих коней. Далі хлопчик миттю сконструював колісницю, вправно замість коліс приладнав бублики і... полетів… Позаду залишилось рідне місто, на голих, порожніх полях де-не-де лежало трохи снігу, а ось ніби і село, де живуть дідусь з бабусею, але чому так темно, чому з коминів не снується дим, чому нема дерев, чому собаки не гавкають, чому людей нема, чому так моторошно? А хто це скрадається до он тієї хати, якась дивна постать у білому та ще й у руці косу тримає. Невже Смерть, майнула думка, але ще ж не Різдво, і вертепи ще не ходять. А ондечки ще якісь чоловіки, ніби у військовій формі, тягнуть величезні мішки, голосно регочуть і розмовляють чужою мовою. Тією, якою на телебаченні майже всі говорять і співають. Якісь чужинці, і серед ночі вештаються селом. „Щось тут не те”, - подумав Марко і вирішив стежити за тими людьми. Ось вони зайшли на подвір’я, попростували до хати... Та це ж подвір’я дідуся та бабусі, тільки хата ще з солом’яним дахом. Там жила сім’я, на ліжку лежало трійко худющих немічних дітей і тихесенько просили їстоньки. Один із хлопчиків страшенно був схожий на Марка. Та це ж його прадідусь у дитинстві. Бабуся показувала малому давні світлини і не раз повторювала, що Марко викапаний прадідусь Петро. Чоловіки у формі нишпорили по хаті, перевертали глечики, відірвали дверцята у креденсі, спустилися до пивниці, присвічували у коморі й до величезного мішка полетіли жменька борошна, дві картоплини, гниленький бурячок... Це все, що було з продуктів у хаті. Здавалось, це не люди, а чорт, ірод і його слуги чогось шукають. Марко ніколи не любив тих вертепників, утім мама завжди клала до їхньої торби пампушки, інші солодощі. А тут ті нахаби геть усе підгребли, ніхто їм не дає, вони самі все забирають. А що це на деревах біліє? Точно не сніг, хлопчина приглянувся, якісь фігурки видно, у таких гарненьких льолях, з таким кучерявеньким волосячком, але з такими сумними заплаканими личками. У Варусиних книжках вони усміхалися. Та це ж ангелики, врешті роздивився Марко, він дослухався, бо йому стало цікаво, про що ті крилатики розмовляють. Одненький розпочав: - Я так хотів їстоньки, а мама все плакали і казали, що ось-ось повернеться татко і принесе хлібчика. Я бачив, як напередодні мама зав’язала в хустинку свої золоті сережки, перстень, коралове намисто і мовчки благала татка повернутися з хлібом. Та не дочекався я ні татка, ні хліба. - А я ходив до лісу і зрізував кору, бабуся варила її, і ми їли, але потім так болів животик, так нудило, що аж згадувати страшно, - вів далі другий ангелик. - А ми..., - сплакнуло третє ангелятко. – їли цвіт акації, щипали травичку і поволі конали. Далі Марко не слухав, йому стало моторошно, соромно, ніяково, він згадав, як часто вередував, бо не хотів їсти ні манної каші, ні зупи, а тут таке почув! Невже таке було? Малий раптом згадав, як ще живий прадідусь, переживши ті страшні часи, завжди мав у кишені шматочок хліба. Коли бабуся йшла до крамниці, він завжди нагадував, щоб вона купила макаронів і консервів... У суботу бабуся завжди пекла духмяний хліб, а той, який не з’їли за тиждень, вона підсушувала, складала в торбинку і ставила у запічку. Не дай Боже чого, то і сухарі – хліб... Тієї миті Марко прокинувся. Повернулися батьки. Мама ніжно обійняла малого і дала м’якеньку, пухкеньку булочку з родзинками. Хлопчик підійшов до вікна, запалив свічку, поклав на тарілочку булочку і сказав: „То для ангелят!...”.
|
Зернятко надії, Олеся Лісова
Паляниця, Галина Щербак
>>> Розділ І. Чарівне зерно: Паляниця, Галина ЩербакПишну білу паляницю Мама дістає з полиці. І в погожу літню днину На рушник кладе хлібину.
Так уже здавна ведеться – Хліб і сіль від всього серця У свята дають понині В нашій рідній Україні.
Як є хліб, то буде й пісня. До обіду буде й після. Хвала лине в Україні Золотій, святій хлібині.
Буде хліб з пшениці, жита – Стане краще людям жити. Хліб усім життя дає. Тому й ми на світі є.
|
Шматочок надії, Оксана Лущевська
Розділ ІІ. «Хліб наш насущний дай нам сьогодні...»
Хліб – то святе, Наталя Павук
Правда про відьму з-під лісу, Христина Процак
Івасикова шкода , Марія Морозенко
Червона мітла, Оксана Данилевська
Стіл, Марина Павленко
Співають коники у житі, Оксана Кротюк
Ангел на ймення грушка, Зоряна Живка
>>> Розділ ІІ. «Хліб наш насущний дай нам сьогодні...»: Ангел на ймення грушка, Зоряна ЖивкаГолодному – кожда страва добра. (Народна мудрість) В то важко повірити, але… Своїй появі на світ Божий я завдячую старій груші. Отій старій груші, що стоїть майже на межі з сусідським городом, між малиною та дровітньою, за літньою кухнею. А якогось року на одній з її товстенних гілок в мене була гойдалка, аж доки наступної весни малинові зарості не обступили і грушу, і дровітню з усібіч. Добре пам’ятаю її ще з дитинства: чорні гілки, схожі на розчепірені пальці казкової потвори, товстезний вузлуватий стовбур… Особливо страшно було проходити повз грушу ввечері – пізньої осені чи навесні, коли голе віття ворушилося на вітрі, мов крила дракона. Дуже рідко в тих гілках зависав ліхтарик-місяць або зорі, частіше за них чіплялися темні кошлаті хмари, які несли негоду. Лиха груша. Вона ніколи не родила. Мені було дуже дивно, чому це геть нікому не потрібне дерево не зрубають. Ні краси, ні плоду – жодної користі. Навіть мотузку для білизни об неї не виходило зачепити. Щороку навесні вкривалася рясним білим цвітом, наче до вінця наречена… Над нею гули бджоли з дідової пасіки. Ця груша зацвітала найпершою – відразу за морелями. Але ніколи не родила. Щороку, наприкінці серпня, я шукала хоч найменшеньку, найпоганшу, найтерпкішу – хоч би однісіньку грушку, тільки покуштувати. Шукала – і не знаходила. Вже давно достигали бери й лимонки, і солодкі дички-гнилички у дворі нашої сусідки. А та стара груша стояла безплідна, вкрита темнозеленим із золотавою сивиною листом. Я сердилася на неї. Проте груша мовчала. *** З найперших моїх дитячих споминів золотою ниткою простують пахощі свіжого хліба. Духмяний, неповторний запах щойно спеченого хліба. Солодкий? Терпкий? Він чарівною хмарою розлітався по всьому обійстю й виманював мене навіть з найцікавішої забавки. Вломити хрумку скоринку. Відчути кінчиками пальців пружну силу хлібного тіла – допіру з вогню, він ще палав тією неземною міццю святої (чарівної?) стихії. А зрідка, як небувала розкіш мені діставалася гаряча, натерта салом перепічка. Мені так смакував той гарячий свіжий хліб, але бабуся завжди чомусь не дозволяла поласувати ним досхочу, казала: «Не їж свіжого тіста – живіт заболить! Завтра накуштуєшся.» Але наступного дня з таємниче-чарівного хліб ставав просто хлібом і мені його вже так не кортіло. Справжній домашній хліб бабуся пекла зрідка, частіше ходили купувати до лавки, зате коржами до молока чи мнишиками балувала мене частенько. Але я не любила їсти. І снідати, й обідати, й вечеряти видавалося мені непосильною працею. Тільки в доброму гурті вдавалося мені впоратися з тарілкою борщу без сліз. Або ще з дідом чи сестрою наввипередки. Здавалося, я ніколи не була голодна. Ми ніколи не викидали їжі. Чомусь ніколи. І тато, і мама, й обидві бабусі, й обидва дідусі, і навіть всі тітки одностайно мені повторювали, що залишати в тарілці недоїдки – гріх. Не хочеш крізь силу доїдати – не бери наступного разу стільки. Більше того, кожен зачерствілий, запліснявілий окраєць і мама, й тітки збирали до мішечка, щоб завезти в село на гостинець корові – щоб добріше молоко давала. Корова дуже тішилася з того гостинця, трепетно-лоскітно брала кожен шматочок своїми м’якими губами, а потім торкалася долоні жорстким, як тертушка, язиком. Аби опісля дати щонайсмачніше в світі молоко. Всі якось дивно шанували той хліб. Варто було впустити кусник на землю, як чулося: «Підійми, поцілуй…» Пахощі домашнього хліба, польового зела від усіх недуг, молока, «свинячої» бараболі з баняка… Так смачно було зцупти ту «не твою» гарячу картоплинку й, обпікаючи пальці, обібрати лушпиння – вона смакувала зовсім не так, як звичайна, людська, картопля на вечерю. Пахощі родючої, чорномасної, ситої землі навесні, коли тільки-но сходив сніг і зацвітала сонячна мати-й-мачуха, випускала котики верба, кучерявилася молода, ще не жалька кропива. Ми з бабусею тоді ходили у яр нарвати тієї кропиви та пшінки коло ручая на найсмачніший у світі зелений борщ. Пахощі гарбузового насіння, сушених яблук і груш, розстелених на печі восени… Тільки з тієї груші мені так і не вдалося покуштувати жодної, навіть найменшенької грушки. Я дивувалася. «Усі ж дерева на кутку родять!» Я сердилася. «От капосна!» Я просила. «Ну, будь ласочка…» Але груша мовчала. *** Бабуся чомусь не знала казок… Бабуся знала все на світі: як варити чарівну кашу, що від неї діти ростуть швидко-швидко; де шукати опеньки; як робити ляльку з кукурудзяного качана; де ховається чорна ворона, котра краде криниці, коли діти не хочуть вмиватись; як вгадати годину й негоду; чому одну бабу-сусідку звуть Ковбаскою, а іншу Гарбузкою, й чому не можна говорити поганих слів (бо язик стане довгий і чорний, наче вуж!); де живуть ангели; як плести вінок, а як корону… Бабуся знала все на світі. Крім казок. Не знала – та й годі. А я того вечора ніяк не хотіла засинати без казки. Врешті не витримала й вигукнула: - Ну то прочитайте! Мама ж книжку лишила! Але бабуся відповіла зовсім дивно: - Та я, дитинко, не вмію читати… Я завмерла. То була якась зовсім несусвітня річ – БАБУСЯ НЕ ВМІЛА ЧИТАТИ! - Бабусю, так не буває, щоб людина не вміла читати! Усі вміють читати! Навіть я. - А я от не вмію… - Хіба вас мама не вчила читати? - І мати моя теж неписьменні були. - Ну а школа? До школи ж ви мали ходити! Всі діти ходять до школи! Я вже теж ходжу. Ось зараз я ходжу в перший клас… А наступної осені піду в другий клас. Потім у третій. А коли я провчуся у школі стільки, як сестричка, то піду в університет і буде в мене не одна вчителька, а десять професорів, і ота-акенні товсті книжки, - мовила я. Бабуся лагідно всміхнулася. - Моя розумничко! Вчися, доню, вчися… То велика Божа ласка… Я теж хотіла вчитись… - бабуся промовила то так тихо і якось печально, що мені захотілося її пожалувати. Пожалувати саме так, як вона мене жалувала, коли я забивала коліно чи обдряпувалася в малині. А ще мені трохи від серця відлягло, коли бабуся сказала те «я теж хотіла вчитись», бо я була вже злякалась, що моя найкраща в світі, найлюбіша бабуся могла – страшно подумати! – прогулювати школу. - Бабусю, а чого ви не ходили до школи? - Та таке… Коли було мені, як оце тобі нині, сім рочків, то мати пішла записати мене до школи, але – от лихо! – чобіт в мене не було, щоб ходити. Ми тоді вбого жили, дуже бідували. З усіх кутків злидні на нас дивилися. Тато застудилися й померли. Залишилися мати з нами малими. А ми з Івасем ще не помічники їм – тільки їсти давай. Як мати не старалися, не спромоглися мені на чоботи того року. Тоді вчитель і каже: «То нічого, вона ще дрібненька, хай підросте й наступної осені прийде». - А чого ж ви наступної осені до школи не пішли? Бабуся закам’яніла. В її завжди теплих сонячних очах, обрамлених промінчиками зморщечок, застигла скорбота, така сива й гірка, мов полин. Не питай, дитино… – бабуся дивилася вже не на мене, а в якусь далеку далину, далину минувшини. – Тоді прийшло на людей страшне лихо. Голод прийшов… Від слів «прийшло лихо» я зіщулилася під ковдрою, скоцюбившись клубочком, як наші кошенята. Я уявила те Страшне Лихо – високе, сіре, кошлате – як воно прийшло в село й налякало усіх: і дітей, і дорослих, і навіть котів-собак. І люди від страху навіть школу закрили. Ух, яка страшна казка! Але слова «голод прийшов» заскочили мене несподіванкою. - Бабусю, як це «голод прийшов»? - Не стало, що їсти… – бабуся, здавалося, не чула мене, вона все ще вдивлялася в ту таємну далину минувшини. - Як це «не стало, що їсти»? Хіба ви не мали поля, не мали городу? Хіба тоді не садили картоплі? Не сіяли пшениці? – я ніяк не могла зрозуміти, про що це каже бабуся. - Садили, дитино, сіяли… І родила земля наша, рясно родила. Дай, Боже, щороку… Та прийшли лихі люди й усе забрали, до зернини забрали. А тоді прийшов голод. - Й у вас не було хліба? - Не було хліба… Я дивилася на бабусю широко розплющеними очима і ніяк не могла зрозуміти: як це можна, щоб у дітей не було хліба. Можна жити без шоколаду, хоча й тяжко, можна протриматися без бананів і помаранчів… Але без хліба? Бабуся раптом подивилася на мене: - Ой дитино! Що це я, стара, тобі проти ночі розказую… Прости, Господи! Оце розговорила мене… Спи вже, спи. Бабуся поцілувала мене та пішла й собі стелити до сну, молитись… Дідусь давно вже спав у сусідній світлиці. Клубочком у моїх ногах скрутилась киця. А я лежала, згорнувшись під ковдрою і мріяла, що колись винайду машину часу й на всі гроші куплю в лавці хліба, свіжого, теплого хліба, чорного й білого, й віднесу тим людям, що жили, коли моя бабуся була дівчинкою. *** Наступного ранку я без жодної суперечки з’їла свою тарілку каші. Здивований дідо тільки гмикнув. З одного боку, мені тепер здавалося нечемним вередувати над тарілкою – я знала про Страшне Лихо й це було, ніби посвячення до якоїсь святої таємниці. А крім того, я дуже хотіла підлабузнитися до бабусі, щоб випитати в неї щонайбільше про далекі часи її дитинства, тож починати день із вередування над тарілкою було вкрай недоцільно. Бабуся мила посуд. Я тихенько вмостилася коло неї на стільчику. - Бабусю, розкажіть мені про голод… - Знайшла, що питати! – з докором похитала головою бабуся. Набравши щонайдорослішого виразу обличчя, я виструнчилася та промовила: - Я маю знати, як жила моя бабуся, коли була дівчинкою. Адже колись у мене теж будуть діти й вони спитають: «А що ти знаєш про свою бабусю?» Так каже наша вчителька. Вона весь час повторює, що маємо розпитувати старших, як жилося раніше. Це називається «історія Батьківщини»! Бабуся здивувалася. Завагалась. Мовчала й мила тарілки. Бабуся міркувала, чи варто довіряти мені таїну горя. А я стояла поруч і вичікувально дивилася на неї. Тоді вона почала оповідати. Я знову сіла на стільчик і завмерла. - Наші люди завжди любили землю. Любили ходити коло землі – орати, сіяти, плекати, чекати, збирати збіжжя. Земля в нас щедра, родюча: трудись біля неї – і вона віддячить. У нас у селі хазяйновиті люди були, гріх нарікати на ледарів. Майже в кожного корівчина була, а в декого й по дві-три, ще й волів пара або конячка. А садки – кучеряві, як віночок, круг хати. Та захотіли лихі люди забрати в наших людей землю. Спершу ввели великий податок на садки – за кожне дерево мусив господар платити до державної скарбниці. Та люди не мали таких коштів – цілий рік треба було працювати, щоб заплатити за такий садок, як оце в нас нині. Хто не міг платити, то до нього приходили й вирубали дерева круг хати – і яблуні, й груші, й сливи… - І в нас вирубали? - І в нас. Усе крім однієї груші-дички, бо побачили, що вона не родюча. Тому й лишили. …Заплакали люди – сумно без садка біля хати, голо. Не біліє весна квітом. Не пахне літо яблуками. Нема тепер дітям ласощів. Але жити можна – то треба жити… сіяти хліб, саджати бараболю, городину, порати худобу. А наступного року ввели великий податок на корів і коней, на свиней і курок. Хто не міг заплатити – приходили й забирали скотину. Тяжко стало – ні молочка, ні яєчка. Сухий хлібець і пісна картопля. Але треба далі працювати, біля землі ходити. А тоді… Була якраз осінь, як оце зараз, прийшли „буксіри” – це такі ледацюги були, що не хотіли коло землі трудитися – й почали в людей забирати й зерно, й картоплю. Все-все. Казали, то державі треба. А ви, люди, живіть чим хочете. А як бажаєте мати миску баланди, то ходіть робити у колгосп. Забрали все-все – й вивезли. Й не стало чого їсти. Почали люди мерти від голоду. І старі, й молоді, й діти… Було в селі півтисячі дворів, а за рік лишилося хіба з двісті. Так люди мерли, що й ховати не було кому. Їздила від колгоспу підвода та збирала покійників по дворах, кидали їх до рову глибокого, одного на всіх, і присипали трохи землею, а наступного дня знову кидали до нього мерлих. А бувало й ще живих із мертвими ховали… Страшно. Усі, хто той тридцять третій пережив, наступного року до колгоспу записалися. А хто не записався, того на чужину вислали, на північ. І назвали куркулями. - Бабусю, а як ви пережили той „тридцять третій”? – я не зрозуміла, що тридцять третій, то просто 1933-ій рік, один звичайний рік у ланцюгу століття. Мені здалося, що то якась особлива назва для голодного року й це містичне число, ніби вкарбувалося в моїй голові вже назавжди. – Це ж не можна цілий рік нічого не їсти… День можна, два. Тьоті, як операцію робили, то вона три дні не їла. Але цілий рік не їсти не можна. - Що ми, дитинко, їли?.. – бабуся зітхнула. Її погляд знову блукав у далині десятиліть. – Як забирали зерно, то все забрали – і пшеницю, й овес, і ячмінь. Навіть те, що на насіння було – забрали. І картоплю – всю чисто. Лихі ті „буксіри” були. І якби ще чужі нелюди, а то свої ж, односельці. Навіть квасолі вузлик забрали. Хіба совєцькій державі той вузлик треба був? Певне, що собі… Але чогось торбу з маком лишили. А того літа, в 32-му, дуже мак уродив. Ото кажуть: сім год мак не родив – і голоду не було, а того літа такий багатий уродив, що й диво. А голод прийшов. …То ж мати цілу велику торбу маку навіяла. І чогось „буксіри” той мак не забрали. А ще ми якраз щойно кукурудзу були перелущили та ще качани не викинули. То зерно, звісно, забрали… але мати терла ті качани і з них робила коржики. А ще тоді вродила цибуля. То ми пекли її в жару, в попелі. Але найбільше нас виручила грушка-дичка. Ох та грушка! Ангел Божий, а не грушка! Не було на ній грушок роки зо два перед тим, а тої чорної осені вона зродила так рясно, як ніколи в світі – цілий мішок мати насушили. І були ті груші дрібнесенькі, як біб, а солодкі-солодкі, наче мед. І це стільки грушок і цибулі було в нас знову тільки в 46-му, коли після війни теж голод був… Ото мати візьме, та потре тих грушок на муку, та додасть маку, та кукурудзиння, та насмажить млинчиків. А навесні в ті дні, що ходила до колгоспу, за день роботи приносила жменю дерті чи макухи, а ми з Івасем теж не гуляли – за день нашукаємо якоїсь кропиви та пшінки, та лободи, то й маємо у вечері кашу таку зелену. І так оце рік протрималися, що й навіть не попухли. А далі трохи легше стало. - Бабусю, а це тільки в нашому селі такий голод був? - Та де ж, дитино, тільки в нашому! По всій Україні… Немає такого села, щоб він не зачепив. Це в нас тільки половини дворів не стало, та ще хутір пропав… А є такі села, де до душі вимерло. - І всі-всі люди бідували, як оце ви? - Ой, мала, бідували ще гірше… В нас же якась цибуля лишилась, і маку торба, а головне, грушки. Цілий мішок. А в декого й того не було. Проте… Жив у нас через яр чоловік один. То колись моя мати з його жінкою дружили. Мати ж моя, прабаба твоя, ткалею була – на півсела ткала. Ото буває, як занесе вона тій сусідці полотно, то та і заплатить, і якогось коржа нам з Івасем на гостинчик передасть, жаліла нас, сиріт. А чоловік її партійний був і, як колгосп робили, то в коморі працював. То ж у них на столі завжди достаток був – і хліб, і до хліба. Дізнався він якось, що його жінка сусідці потай шматок вділила й насварився дуже. Більше нам ніяких гостинчиків не перепадало. І навіть тієї осені, як усе в людей забирали, то його хату обійшли – бо він колгоспний, та ще й начальство. Тож коли усі вже голодували, у них іще хліб на столі був. А на весну вивезли з села все зерно… то і йому також урвалося. Похворіли в нього діти, не звиклі їсти колгоспну юшку з бур’яну та дерті. А йому з горя кров у голову вдарила. Прибіг він якось до матері, увірвався в хату, схопив її за свитку й трясе: «Скажи, відьмо, чого в тебе діти вже скільки місяців хліба не нюхали й живі-здорові, а мої попухли й лежать колодами?» Ми на печі принишкли – страшно: дядько, мов той ведмідь у кожусі, а мати худа, зморена, в латаній свитині. Мати стала, ставно так, аж виросла наче, подивилася йому в очі та й каже: «Бо мене Бог на світі держить! Бог і правда!» І він якось ізнишк тоді, ніби й поменшав, розвернувся та мовчки пішов… Проте змилувався тоді над ним Господь, одужали його діти, – оте «Бог і правда!» навіки закарбувалося в моєму серці. Вже давно був перемитий посуд. Я помогла бабусі перетерти його та сховати в мисник. – Отаке воно, дитино, було в світі, як я малою була. Не дай, Боже, нікому! Тож ти шануйся! І хлібець святий шануй – бо він дар Божий. Того дня я мала багато роботи: наче білочка, збирала горіхи, що натрусив за ніч вітер, разом із дідом різала гарбузи – вибирали насіння, а решту кришили корові й телятку, палили бур’яни на городі, а потім ще й варили свинячу картоплю. Натомилася. Але все ж увечері, коли бабуся мене помила та вже постелила спати, я дістала книжку казок і мовила: - Бабусю, як ви у школу не ходили, а я ходжу, то давайте я вам почитаю казочку перед сном, - і раптом заплакала. Цілий день не плакала, а от увечері, коли вкладатися, взяла й заплакала. Так мені стало шкода моєї маленької бабусі, і її братика, що давно-давно загинув на війні, і прабабці-ткалі, котрої я теж ніколи не бачила, проте вона лишила по собі домоткані рядна та строкаті доріжки… Й усіх-усіх покривджених, замучених, закатованих, заморених… - Я тут казку знайшла про панну і золоту грушку. Там ще була лиха відьма, що спершу забрала в панни хату, потім зарізала корову, що панну гляділа, а потім хотіла зрубати стару грушу… Але все добре скінчилося – панну сам князь посватав… *** Минуло десять років. Знову осінь золотою панею ходила по світу. Приїхали в село. У хаті й досі пахло бабусиною любов’ю. Пахло піччю й чеканням. І зелом, і сушкою. На столі стояла банка молока – купленого в сусідки. Городами пливли гіркуваті дими від спаленого картоплиння. Вже півроку, як бабуся пішла. Пішла до Бога. Ніби на хвильку вийшла до сусідки потеревенити. Тому в хаті й обійсті досі пахло бабусею. І дитинством. Але й дитинство теж пішло. Я вже була студентка. Студентка університету. В мене десять професорів і ота-акенні товстющі книжки. Приїхала в село не на канікули – у свою першу наукову експедицію. Завідувач кафедри історії мобілізовував добровільних помічників, які збирали б свідчення людей, що пережили голодомор. Зранку з нотатником я обійшла усіх старших людей на селі… «Мені б журналістський диктофон! Ох…» Розшифровувати записи малася наступного дня. Бо по обіді ми з мамою ще поралися в садку – збирали останні зимові груші. Обривали їх з дерева, складали в ящики й ховали в погріб, а там вони достигнуть. І будуть солодкі й соковиті, з ніжно-рожевою м’якоттю. Усі мої друзі чекають на грудень, коли я пригощатиму їх нашими грушками. Таких грушок немає ніде в цілому світі – їх щепив мій покійний дідо, давно-давно, ще як мама малою була. Ми вже верталися до хати. Зупинились на хвильку біля дровітні. Вітерець, легким порухом крила, обсипав нас дощем із золотих червінців. В цієї старої груші-дички, що в малиннику, листочки схожі на дрібні монетки. Але жодної груші. Я зітхнула: - Все життя мрію покуштувати хоч найменшеньку гниличку з цієї груші… А вона ніяк не вродить. - Та… – й собі зітхнула мама, – я теж ніколи не бачила з неї грушок. Аж не віриться, що тоді, в 32-му вона врятувала нашій родині життя. Тоді моя баба насушила з неї цілий мішок, дрібних, як біб, та солодких, як мед… Вітер знову кинув на нас жменю золота. Мама ввійшла до кухні. А я все ще стояла, завмерши. Згадала дитинство. Перші шкільні канікули. Перехрестившись, вклонилася в бік старої груші. Крізь чорні корчуваті гілки виднілося небо – вже багато червінців обтрусив із груші осінній вітер. І раптом помітила, що те чорне вузлувате віття дуже схоже на струджені руки моєї любої бабусі. А ще на крила. Крила скорботного ангела.
|
Шматок хліба, Христина Процак
Рецепти лісових страв, Юля Смаль
>>> Розділ ІІ. «Хліб наш насущний дай нам сьогодні...»: Рецепти лісових страв, Юля Смаль Люди раніше жили серед дикої природи і їсти їм доводилося те, що росте поруч. Вони вміли добувати собі їжу, і деякі таємниці сьогодні ми хочемо вам відкрити. Великим джерелом поживи є ліс. Лісові дари можна навіть збирати та зберігати до зими, варити з них справжнісінькі вареники, борщі та юшки.
Так-от, їсти можна такі рослини: 1. Молочай (кульбаба), який весною можна використовувати в смачнючі салати. 2. Кропива, яку їсти можна майже цілий рік. 3. Дикий щавель, кислиця. 4. Смачні виходять каші з насіння подорожника, споришу та диких злакових. 5. Коріння лопуха, аїру містить багато вітамінів і є дуже поживним. 6. Гірчак перцевий, м’яту, чебрець можна використовувати як приправи до салатів, других страв. Листя суниці, малини, гілочки малини, квіти ромашки – усе йде в чай. 7. Не можна забувати про лісові плоди – яблука і грушки-дички, малина, суниця, чорниця, журавлина – це все дуже поживне і корисне. 8. Шипшина, глід, терен. 9. Дикі цибуля, часник, черемша. 10. Коріння пирію та подорожника. 11. Насіння подорожника, споришу та диких злаків. 12. Рослини, які використовуються в народній медицині, переважно є їстівними. 13. Гриби – неймовірно смачні плоди лісу, але серед них є й небезпечні, тому треба дуже чітко знати, що і де збираєш. 14. Березовий і кленовий соки, але їх можна точити тільки ранньою весною, тоді, коли дерева напувають свої бруньки.
1. Салат весняний: молоде листя молочаю треба покласти трошки ненадовго у воду, щоб позбутися гіркоти; листочки гірчака обібрати від стебла; додати дикий щавель (добре помити), кілька листочків розхідника або м’яти, можна кілька молодих листків подорожника. Усе порвати руками на невеликі шматки (щоб ніж не торкався зелені), щавель та гірчак додадуть потрібної гостроти, підсолити. Смачного! 2. Зелений борщ. Хто не знає, який смачний весною перший зелений борщ. І для нього нічого особливого й не треба, хіба зовсім трішки олії та картопля, захоплена допитливим і уважним подорожуючим з дому. Так-от, поблизу річок є багато дикого щавлю, кислого, проте дуже смачного. Для зеленого борщу його треба багато та ще кілька стебел молодої кропиви, кілька листочків черемші. В казан потрібно налити води, покласти туди почищену, помиту і нарізану кубиками картоплю, зварити її, а коли картопля буде готова, кинути порізані щавель, кропиву, черемшу, посолити та додати кілька ложок олії. Якщо хто любить гостре, то до борщу можна кинути кілька розтертих листків гірчаку перцевого. 3. Каша з коріння. Коріння лопуха, подорожника та пирію придатне в їжу. Якщо його зварити – вийде кашоподібна маса. Може, на смак вона і не дуже, зате дуже корисна – шлунок за таку страву ще й подякує. Потрібно накопати коріння, почистити його від землі та зовнішньої оболонки, порізати і покласти в окріп, варити до м’якості, можна додати розтертий листочок м’яти та дикого часнику. Сіль. 4. Чай. Чаї та узвари в лісі можна вживати фактично цілий рік, адже гілочки берези, малини, ожини є завжди. Для приготування смачного чаю можна використовувати все: гілочки лікарських рослин, хвощ, чебрець, ягоди, листки суниці, малини, квіти ромашки, липи тощо. Але під час приготування чаю зі свіжих трав необхідно пам’ятати, що для кращого аромату трави мають бути хоча б трішки прив’ялені, а з такими складниками, як чебрець та хвощ, треба бути обережними і не дати їх забагато (вони сечогінні).
|
Лист до Бога, Людмила Гридковець
>>> Розділ ІІ. «Хліб наш насущний дай нам сьогодні...»: Лист до Бога, Людмила Гридковець Дорогий, Боже, дякую Тобі за все те, що я маю. Дякую за життя, яке Ти мені подарував і за те, що Ти подарував мені його на цій дорогій мені землі, яка зветься Україною. Дякую Тобі за всіх моїх рідних, а особливо за маму і тата. Я люблю їх і хочу бути слухняним у всьому, що Тобі миле. Дякую Тобі, Боже, за їжу яку даєш мені щодня. І дякую за те, що можу розділити її не тільки з рідними, але й з тими, хто її потребує. Дякую Тобі за те, що Ти даєш мені можливість навчитися бачити потреби інших людей. Дякую за те, що вчиш мене допомагати тим, хто потребує цієї допомоги. А ще дякую за велику пам’ять свого народу. І дякую за всіх тих людей, які попри всі біди, зберегли любов до рідної землі, любов до ближніх. Дякую за всіх, у кого серце наповнене ніжністю і відкрите на любов, відкрите на допомогу. Дякую Тобі, Боже, за кожен свій день. Дякую за всі ті добра, якими Ти мене обдаровуєш.
|
Як читати цю книжку?, Людмила Гридковець
>>> Розділ ІІ. «Хліб наш насущний дай нам сьогодні...»: Як читати цю книжку?, Людмила ГридковецьРекомендації для батьків, вчителів та вихователів Тема голодомору є дуже складною не тільки для дітей, але й для дорослих. Вона тяжка і болюча, але водночас є дуже важливою у віднаходженні власної національної ідентичності українця. Якщо її замовчувати, то активізованим є лише колективне несвідоме (генетично переданий історичний та релігійний досвід народу), що активує найпотаємніші страхи як окремого індивіда, так і нації в цілому. Переосмислення цього досвіду дозволяє послабити неусвідомлені невротичні реакції і спрямувати розвиток нових поколінь в конструктивному руслі. Проте слід пам’ятати, що психіка дитини є дуже вразливою, тож подача інформації має відбуватися без агресивних коментарів, лише в якості констатації фактів, в контексті суб’єктивного переживання героїв. Перший розділ книги базується на принципах казкотерапії, що вводить маленького читача у країну звичних для нього казкових героїв, зокрема: білочок, зайчиків, їжачків тощо. Діти прагнуть скористатися позитивним досвідом персонажів і віднайти свої власні життєві стратегії. Дитина позбавлена надії втрачає здатність боротися, при цьому різко послаблюється її потенціал до досягнення успіху. Натомість ототожнюючи себе з головним героєм, що знаходить вихід із складних ситуацій, демонструє любов до ближнього, допомагає потребуючим, проявляє милосердя, дитина засвоює не тільки на нормативному, але й на емоційному та поведінковому рівнях взірці духовно-ціннісної реалізації. В умовах перенасиченості продуктового ринку, сучасним дітям важко до кінця зрозуміти значення слів «голод», «голодовка», «голодомор». Тож емоційний компонент усвідомлення дійсності є провідним фактором до особистісного розуміння дитиною негативної реальності. Саме подібний підхід ми знаходимо в оповіданнях та нарисах другого розділу. Ці твори не можна читати на одному подисі. Кожен окремий твір потребує певного часу для осмислення. Конкретніше, не слід читати більше одного оповідання на день. Прочитане має обговорюватися спільно з учителем у групах, чи з батьками удома. Загальний перелік питань повинен розставити акценти в сприйманні дитини на: усвідомлення важливості родини, повагу до жертовної любові, збереження людськості у найскрутніших життєвих ситуаціях тощо. Провівши юного читача через суб’єктивне переживання страшної історичної дійсності, необхідно вивести діалог на позивний досвід і позитивну життєву стратегію, тобто слід не фіксувати дитину на трагедії, а навпаки - через трагедію дати надію. До подібної групи питань варто зарахувати систему: 1. Що ми знаємо про головного героя, про його родину? 2. Яка біда прийшла у дім головного героя? 3. Що відчував головний герой у ситуації яка трапилася? Що відчував би я якби подібне трапилося зі мною та моєю родиною? 4. Чи має якась особа чи нація право вирішувати: бути якомусь народові на землі чи ні? 5. Що слід нам всім зробити, щоб подібного не повторилося? 6. Чи помічаю я тих, хто перебуває у потребі? 7. Хто в сучасному світі голодує: жебраки; діти з неблагополучних родин; родини, де дорослі потрапили під скорочення на роботі; люди що проживають у зонах військових дій; бувші ув’язнені; діти деяких дитячих будинків; населення цілої низки африканських країн, а можливо це твій однокласник чи хлопчик із сусідньої квартири? 8. Що я можу зробити для потребуючих вже сьогодні? А чи помічаю я реальні потреби тих, хто живе поряд, потреби моїх близьких? 9. Як можна допомагати людям в сучасному світі? 10. Молитва за померлих. Молитва за тих, хто поспішає на допомогу ближньому. (Наразі можна взяти «Отче, наш.») Емоційно-почуттєвий контакт в обговоренні оповідань є вкрай важливим. Бо лише таким чином, дитина отримує заміщуючий досвід, який при проведенні через фільтри власних проблем та здобутків дозволяє їй віднайти можливості нового вибору. Якщо у дитини не виходить зробити вибір самостійно, то батьки чи вчитель мають самі запропонувати варіанти вирішення зазначених проблем. Крім того, рекомендуємо після прочитання кожного окремого оповідання дати дитині практичне завдання: «Пригадай будь-ласка всіх учасників оповідання. Хто з них тобі здається найближчим та найріднішим? Власноруч зроби подарунок для свого улюбленого героя твору, подарунок який би зміг хоча б трохи його утішити (це може бути малюнок, аплікація, вишивка, випічка тощо». Коли подарунок буде готовий, слід запропонувати дитині знайти реальну живу людину, якій би вона хотіла його подарувати. Запропоноване завдання сприятиме закріпленню отриманої інформації, а також активізуватиме діяльнісну сферу особистості, що виведе її із стану інфантильного розмірковування та спрямує у русло конкретних конструктивних дій.
Кандидат психологічних наук Гридковець Л.М., декан ф-ту психології, завідувач кафедри практичної психології КІБіТ
|
|
|
|

Останні числа:
№2(15): Березень-Квітень 2010р.
Цього разу Крилата команда помандрує до Великобританії, побачить тамтешні дивовижі: старовинні палаци та собори, загадковий Стоунхендж, «Великий дзвін». Познайомиться із казковими істотами англійського фольклору та навіть завітає до велетня-людожера. Наступне велике свято - Великдень. І «Крилаті» ніяк не могли оминути його увагою. Ви дізнаєтеся, як святкують Великдень у різних країнах світу, а також допоможете зібрати маленькій Богданці великодній кошик. Наші пращури здавна зустрічали весну різними піснями, закличками, іграми. А також - пекли жайворонків. Цієї нехитрої справи навчать вас у Крилатій Майстерні. Також ви довідаєтеся, як Максимко із Михасиком весну зустрічали. 1 квітня у світі святкують День сміху. Ось і Крилата команда підготувала для вас трішки жартів. Наша Тетяна Савченко знову підготувала для вас підбірку веселих головоломок. А також на вас чекатимуть великодні ігри, конкурс із призами, поради від Крилатика, що цікавеньке можна почитати і, звісно ж, зустріч із Художником у його майстерні. Тож поспішайте стати членом Крилатої команди і мандрувати до пригод разом із нами!
№1(14): Січень / Лютий 2010р.
Новий рік із «Крилатими» почнеться із літа. Саме так, адже наші герої помандрують на далекий континент – в Австралію, а у них там саме літо в розпалі. Наші читачі познайомляться із незвичайними жителями зеленого континенту за допомогою цікавої гри. Також «Крилаті» пропонують читачам власноруч зробити листівочку до Різдва, а гарні віншування подарує Крилатик. «Художня майстерня» розповість про те, як важливо уміти помічати цікаве навколо себе, бачити у звичайному надзвичайне. Адже саме це і відрізняє справжнього художника від інших. Нова рубрика «Крилатик радить почитати» допоможе любителям цікавих пригод знайти у великому книжковому просторі саме ті книги, які стануть цікавими і корисними друзями юних читачів. Цікаві завдання та головоломки знову змусять усіх «поламати» голову, щоб відповісти правильно, надіслати листа із правильними відповідями до редакції і стати членами веселої «Крилатої команди». Окрім цього вірші, легенди, казки створять гарний Різдвяний настрій і збагатять «крилатих» читаів новими корисними знаннями.
№6(13): Листопад / Грудень 2009р.
В останньому цьогорічному числі на наших читачів чекає аж дві захопливі «крилаті» мандрівки – Харківщиною та Сполученими Штатами Америки Вони зможуть дізнатися таємницю сніжинок, а також зазирнути у гості до різних лісових звірят і побачити, хто носить їм нове вбрання на зиму. Рубрика «Читальня» подарує також аж два твори. Оповідання про хлопчика Михайлика, який за допомогою молитви, свого небесного покровителя Архістратига Михаїла та усіх Божих ангелів-воїнів зумів подолати злі сили та врятувати свою країну і всіх людей від лиха. Та правдива історія про те, які складні бувають іспити у ангелят. «Країна мрій», як завжди, поведе нас чудернацькими стежками мрій «крилатих» героїв. До речі, на ваші мрії «Крилаті» досі чекають! Пан Художник у своїй майстерні розповість про таємниці кольорів та познайомить із їхніми назвами, а дві сторіночки Головоломок дадуть іще один привід помізкувати... А найяскравішим подарунком на Новий рік для читачів «Крилатих» буде календар на 2010 рік, оформлений молодою художницею Світланою Балух.
№1: Січень / Лютий 2008р.
У цьому числі ви помандруєте крізь віки та дізнаєтеся про День Соборності України. Також познайомитеся із пернатими злодійками – воронами, дізнаєтеся про їхні гарні та погані звички. Які дива трапляються на Різдво? Про це вам розповість наш Крилатик. А в Назаровій світлиці на вас чекає зустріч із дитячою поетесою Ганною Чубач. Якщо ви так само, як і «крилаті» друзі, хочете влаштувати Вертеп, можете скористатися нашими порадами щодо виготовлення костюмів до нього. Також ви знайдете тут докладні інструкції, як зробити до Вертепу зірку. Маленька Богданка створила цікаві аплікації та хоче розповісти про них читачам. Вірші, загадки та казкові пригоди не залишать байдужими наших юних друзів.
№2: Березень / Квітень 2008р.
Увага! Увага! Всім, хто передплатив пригодницький журнал для дітей «Крилаті» повідомляємо, що найближчим часом ви отримаєте його березнево - квітневий номер. З перших сторінок «Крилатих» Ви помандруєте в гості до Т.Шевченка, допоможете козаку Івану Богуну, разом з козаками будуватимете переправу через річку. З допомогою пані Оксани Білоус дізнаєтеся все про писанки і спробуєте розмалювати свою писанку. А ще, Ви зможете зробити настільну гру, під час якої дізнаєтесь багато цікавого про козацький Великдень.
№3: Травень / Червень 2008р.
З першотравневими сонячними променями до наших осель завітає вірний друг – пригодницький журнал для дітей «Крилаті». Разом з ним до нас прийдуть Тарас та Назар, які допоможуть підібрати подарунок рідним матусям з нагоди славного свята – Дня Матері. А сивочолий кобзар розповість про героїв-козаків, які на своїх кораблях-чайках давали відсіч туркам. «Крилаті» друзі попіклувалися, щоб руки читачів не сумували, з допомогою підказок наші читачі зможуть дізнатися з чого і в чому варить мама борщ, власноруч зробити мамі вітальну листівку. В новому номері ви знайдете багато цікавих завдань і посвідчення члена «Крилатої команди», яке допоможе вам виграти суперприз. Отож не баріться, передплачуйте, купуйте та читайте журнал «Крилаті»!
№4: Липень / Серпень 2008р.
В ці літні дні особливо цікаво буде мандрувати разом із „крилатими” друзями, адже вони запропонують вам справжню мандрівку у справжній сумівський табір. Разом із ними ви навчитеся правильно пакувати наплічник, обирати місце для намету і розкладати вогнище. Почуєте найкумедніші таборові історії та дізнаєтеся, в чому сила людська. Для любителів щось змайструвати власноруч, Крилаті приготували чудову книжечку – збірочку віршів до Дня Незалежності України. А також ви навчитеся робити святкові прикраси-прапорці, якими можна прикрасити власну домівку. А ще, ви познайомитеся із життям та побутом бобрів і дізнаєтеся, якого нового друга знайшла собі Орися. Тож поспішайте – шукайте і передплачуйте журнал „Крилаті”!
№5: Вересень / Жовтень 2008р.
У цьому числі на вас чекає подорож у Країну знань, адже усі поспішають до школи, аби дізнатися якнайбільше про найцікавіше. Тут і наш журнал стане у пригоді. Читачі дізнаються, як можна не бути голодним, навіть якщо у холодильнику немає їжі, які рослини можна вживати в їжу, а також рецепти лісових страв. Також діти дізнаються про історію роду та страшні часи Голодомору. Разом із дитячим поетом Анатолієм Качаном пограють у мовні ігри та отримають календар добрих справ. А також довідаються, де шукати щастя і як шукати Інтернет-сторінку журналу „Крилаті”. Тож успішного пошуку всім, хто залишається із нашими „Крилатими”! Тож поспішайте – шукайте і передплачуйте журнал „Крилаті”!
№6: Листопад / Грудень 2008р.
В наступному числі нашого журналу на вас чекає цікава та повчальна мандрівка до Львова та участь у подіях Листопадового зриву. Також кожен читач зможе ознайомитися з картою етнічних земель України та визначити, до якої групи належить він та його рідні. Ця карта стане супутником кожного „крилатого” читача на увесь наступний рік, коли „Крилаті” будуть розповідати про різні особливості та культурні відмінності між народностями, які складають єдиний український народ. Також кожен читач потрапить у гості до Миколая та зможе взяти участь у виготовленні святкових подарунків для своїх друзів. Отримає у подарунок від „Крилатих” яскраву закладку та формочку для медівників-„миколайчиків”, а також навчиться їх виготовляти. Кожен зможе зробити нижечку віршів про Святого Миколая та довідатися, які чуда він творив. А ще – познайомиться із Божим воїном – Архистратигом Михаїлом – покровителем СУМу та столиці України – Києва. І, насамкінець, кожен отримає святкову листівку, яку зможе надіслати другові, або ж причепити собі на стіну. Тож, купуйте, читайте, грайте і пізнавайте разом із нашим журналом та з „Крилатою командою”, ставайте нашими передплатниками, дописувачами та членами дружньої „Крилатої команди”!
№1(9): Січень / Лютий 2009р.
У першому числі „Крилатих” 2009 року на вас чекатиме безліч приємних несподіванок та цікавих мандрівок. Разом із „крилатими” друзями ви помандруєте Івано-Франківщиною, дізнаєтеся про Різдвяні традиції гуцулів і навіть зможете вивчити гуцульські новорічні віншування. Крім того, Ви дізнаєтеся, як святкують День народження Ісуса Христа у різних країнах та як нас оберігає Мати Божа. Також у цьому році на вас чекає нова рубрика – „Художня майстерня”, де ви зможете навчитися малювати. А в цьому числі ще й довідаєтеся, як народжуються художники. Дізнаєтеся також, як можна прикрасити вашу оселю та привітати друга з Днем народження. Дізнаєтеся, як товаришують тваринки та звідки береться сніг. Тож не забудьте купити або передплатити „Крилаті” і мандрувати разом з нами до пригод!
№2(9): Березень / Квітень 2009р.
У цьому числі журналу ви разом із «крилатими» друзями зустрінете Вербну неділю та Великдень. Дізнаєтеся, чому ластівок називають «божими пташками», помандруєте у Долину нарцисів та побуваєте у таємничих замках Закарпаття. Дізнаєтеся про відмінності між писанками різних регіонів України, а також зможете додати до карти етнічних земель саме ту писанку-вклейку, яка притаманна вашому регіону. Також ви довідаєтеся багато цікавинок про первоцвіти, зокрема про те, які дивовижні бувають тюльпани. Наш майстер-художник навчить вас правильно малювати натюрморт та вибирати композицію. А ще – ви дізнаєтеся, яка новина трапилася в Орисиній родині. І найголовніше! Наші читачки знайдуть у цьому числі сторінки «тільки для дівчаток», на яких є анкета друзів і тест: «Чи гарна ти подруга». А на останній сторінці – Великодня пісня із нотами – подарунок для всіх, хто вміє грати та любить співати.
№3(10): Травень / Червень 2009р.
У цьому числі ви перенесетеся на 300 років назад і станете учасниками відомої Полтавської битви. Зустрінетеся із Гетьманом Іваном Мазепою та навіть самі зможете змінити хід історії! Крім того, помандруєте сучасною Полтавщиною та дізнаєтеся про славетних людей, які народилися на цій землі. Познайомитеся із Данилком, який хотів поміняти свою маму, та побачите, що із цього вийшло. Художник запросить вас до своєї майстерні, аби розповісти про Гармонію та Дисгармонію. Та найцікавіше чекає на хлопчиків – вони зможуть очолити військо і стати творцями нової історії за допомогою стратегічної гри, яка розміщена на сторінках нового числа.
№4(11): Липень / Серпень 2009р.
Нове число «Крилатих» поведе вас нічною зоряною стежиною аж до Криму, услід за чумацькими возами. А карта зоряного неба допоможе вам знайти дорогу додому та познайомитися із найвідомішими сузір’ями Сонячної системи. Також ви довідаєтеся про Спілку Української Молоді – організацію, яка виховує дітей від найменшого до найстаршого на патріотичних засадах у дусі любови до Бога та України. Цікаво буде прочитати про пригоди котика Кошика, який також хотів стати справжнім таборовиком. Художня майстерня розповість вам про властивості кольору та про правильне співвідношення кольорів на малюнку. Наші крилаті друзі мандрують у часі за допомогою Крилатої книги, а от герой казки одного із наших юних читачів мандрує за допомогою чарівного годинника часу. Про це та інше можете прочитати у нашому новому числі журналу «Крилаті».
№5(12): Вересень / Жовтень 2009р.
Пережити разом із героями «Крилатих» славнозвісну Конотопську битву ви зможете у новому числі нашого журналу. Окрім того, на вас чекає цікава розмова із Фомою – лідером гурту «Мандри» та постер із розкладом уроків. Також ви дізнаєтеся про крилатих мандрівників, які щороку восени покидають рідні краї, аби навесні повернутися знову. Бандурист Охрім розповість вам про українські народні інструменти, а Крилатик поведе цікавими місцями Чернігівщини, покаже перлини цього давнього краю. На горищі в Орисі ви довідаєтеся про традиційний теплий одяг, який носили наші предки в різних регіонах України. Ну і, звісно, наш Художник запрошує вас у свою майстерню, аби відкрти деякі художні секрети. А Тетяна Савченко підготувала аж дві сторіночки цікавих головоломок. Тож шукайте і купуйте або передплачуйте журнал «Крилаті» і ви дізнаєтеся багато всього цікавого, а як ще й напишете листи, то станете учасником Крилатої команди, де на вас чекатиме багато приємних несподіванок!
|